передплата українською | in english

№18, вересень 2006

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

Поняття, дискурс, практика

У політичній практиці західних демократій вплив політичного лідерства/керівництва є одним з важливих чинників культурного та соціального розвитку спільнот і націй. Та за спроби скористатися досвідом лідерства в Україні постають труднощі. Реалії вітчизняного політичного життя свідчать про сутнісну відмінність нинішнього стану політичних, морально-етичних, правових, конституційних, управлінських, структурних (не лідерських за механізмами функціонування) зв'язках і відносинах. Усе це позначається на рівні науково-теоретичної і практичної розробки досліджуваної проблеми в Україні. Ситуація, що склалася, пояснюється різними причинами. Головна серед них пов'язана з незацікавленістю правлячих еліт (як окремих осіб, так і владних органів, структур) у рівних, повноважних політичних опонентах. Наслідком є відсутність соціального замовлення інтегрованого, адекватного, якісно врівноваженого наукового підходу до вивчення зв'язків і дії механізмів інституції політичного лідерства та політичного керівництва, політичного лідерства та політичних еліт як важливих складових функціонування українського соціуму за демократичних умов.

З огляду на те, що автор статті уже звертався до деяких аспектів проблеми, яка висвітлюється1, у статті наведено стислий аналіз основних підходів до явища політичного лідерства у науковій літературі з одночасним зверненням до накопиченого функціонування українського соціуму за демократичних умов.

Цілісне уявлення про політичне лідерство в Україні (його генезис і динаміку) формується і шляхом дослідження політичних теорій та практик2, і вивченням сукупності цивілізаційних та культурних чинників3,4. Свого роду етапом у цьому поступі став вихід друком у 2002–2003 роках колективної шеститомної фундаментальної праці «Політична історія України. ХХ століття». Дослідження вирізняє сукупна цілісність аналізу суспільно-політичних процесів в Україні з кінця ХІХ і до початку ХХІ століття, де значну увагу приділено дії суб'єктивних чинників політичного розвитку, зокрема радянського часу. Автори розглядають також підходи до інтерпретації політичного лідерства/керівництва5.

Політика неможлива без політичних лідерів. Проте їхня діяльність відбувається за певних умов, відмінних залежно від історичних і географічних чинників, типу суспільства загалом (відкрите–закрите), типу політичного режиму (тоталітаризм, авторитаризм, демократія), парадигми розвитку суспільства, рівня його соціально-економічного і технічного розвитку (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне, інформаційне), типу культури, міри долучення конкретного суспільства до світового співтовариства. Головним критерієм політичного лідерства є ефективність його дії, результативність, задоволення запитів та інтересів тієї спільноти, яка бачить власну перспективу у його існуванні. Без широкої соціальної підтримки політичне лідерство не може відбутися.

Боротьба за владу і прихід того чи іншого політичного руху або партії до влади, участь в управлінні країною за демократичних умов пов'язані з регулярними виборчими циклами та делегуванням політичних лідерів на керівні державні посади. Отже, політичне лідерство/керівництво стає однією з форм влади за умов, коли лідери набувають суспільного визнання, а рухи або партії, їх лідери отримують право на владу. Еволюція політичного лідерства завжди пов'язана із прагненням заявити про себе, увійти в політичну систему, тобто, формалізувавшись, розширити набутий статус, доповнити його керівництвом. Слід визначити співвідношення понять «лідер» і «керівник». Тотожність їх заперечується здоровим глуздом. На практиці є чимало керівних посад і керівників, від яких не потребується особливих лідерських якостей.

Основу сучасних наукових студій політичного лідерства заклали американські автори (психологи, соціологи, політологи). Вони пропонують розрізняти макрорівень та мікрорівень розгляду політичного лідерства. За такого підходу до першого рівня відносять зовнішні ситуаційні чинники, що «впливають на реалізацію здібностей особистості, на її політичну долю». Мікрорівень відображає «особливості особистості політичного лідера, покликання саме до політичної діяльності, стилю керівництва, наявних професійних навичок, співвідношення свободи й відповідальності, політичного іміджу, підпорядкованої управлінської команди, специфіки публічної діяльності тощо»6. Але якщо вести мову про демократичну політичну систему, то вона передбачає таке політико-культурне середовище, яке є водночас і стимулюючим, і контролюючим чинником діяльності. Національний лідер залишається у межах демократичного процесу тільки тоді, коли перебуває в умовах конкуренції і здатності інших осіб скоригувати його діяльність і/або змінити лідера на керівній посаді згідно з чинними правовими нормами.

Відомий американський дослідник Р. Такер вважає, що «політичне лідерство є, ймовірно, однією з найзначущіших і найзагальніших форм влади. Влада – це центральна складова лідерства»7. Але якщо йдеться про національно-державний рівень у сучасному світі, то йому, безперечно, повинен відповідати певний лідер. Якщо керівник може і не бути лідером, то лідер не може не мати якостей керівника (тобто організаторських, комунікативних та інших професійно необхідних і достатніх здібностей). Водночас треба розрізняти політичних лідерів як особистостей та політичне лідерство як явище політичного й соціокультурного життя країни. Звісно, перших не можна абстрагувати від конкретно-історичного та національно-культурного контексту їх розгляду.

Аналіз політичного лідерства ускладнюється тим, що в процесі його прояву у соціальному середовищі взаємодіють дві складні системи, кожній з яких властива самоорганізація. Боротьба за владні інституції держави створює логіку політичної дії провідних учасників політичного процесу. Водночас шлях до влади і збереження здобутої влади суттєво відрізняються між собою, хоча простір владного середовища за науковими уявленнями пов'язується з явищем політичного лідерства. Воно небезпідставно вважається сукупністю впливових інституцій і персон, що діють як механізм трансляції генетичного коду соціуму, є вираженням і втіленням комплексу настанов, суспільних норм і цінностей.

Суспільна потреба в оновленні політичних й економічних структур потребує здорового культурного й морального підгрунтя. Першим індикатором хворого суспільства є аморальні вчинки та дії політичної еліти. Долання кризи цінностей передбачає вихід за межі економічних і раціональних роздумів у сферу моральності й духовності. У духовно хворому суспільстві неможливі політична і економічна стабільність. Рзв'язання політичних, соціальних, духовних проблем пов'язане з поступовим позбавленням владних структур від деформацій і спотворень. Це потребує не лише надання національній бюрократії рис сучасної цивілізованості, а й зміни її суті та духу. Політичне лідерство, крім іншого, діє через психологічні механізми. Опозиційний лідер може відбутися насамперед завдяки своїм особистісним індивідуально-психологічним особливостям, коли послідовники добровільно делегують йому повноваження у неперервній взаємодії домінування-підкорення, попри те, що керівництво здійснюється механізмами формалізованими, управлінськими, через політичну владу.

Роль особистості в політиці зазвичай розглядається з огляду на уявлення про суспільство як політичну систему. Держава, яка спрямовує розвиток індивідів із метою їхньої самоорганізації, може зумовлювати таке явище, як етатизм. Але за такого підходу багато важливих для політичної науки питань залишаються нез'ясованими. Це має значення не тільки для теорії, а й для політичної практики. Інший підхід пов'язаний з аналізом політичної проблематики через особистість, її політичну позицію. За такого дискурсу одразу постає питання, про яку особистість ідеться? Різні люди виконують неоднакові політичні функції і ролі. Одна справа – політичні лідери чи люди, наділені владою, інша – пересічні індивіди, які становлять переважну більшість у суспільстві. «Хто є акторами світу політики?» – запитує французький політолог Ж.-М. Денкен і пропонує різні відповіді: «Можна сказати, що діють тільки індивіди. Можна сказати, що у світі політики як суб'єкти виступають такі великі групи, як класи і нації. Насамкінець можна погодитись із компромісною точкою зору, тобто визнати як суб'єкти групи, що склалися на базі процесу інституціалізації: вони існують незалежно від індивідів, які є їх конкретною опорою.8 Сам Денкен вважає тільки першу відповідь правильною. Розмаїття наявних думок можна звести до двох провідних підходів: персоналістського й інституційного. (Наразі йдеться про неоінституційний підхід. Під інституціями розуміють «правила гри», які містять водночас формальні (універсальні) або неформальні (особистісні) санкції та норми, котрі висувають необхідні стимули до відповідної політичної активності).

Під час розгляду проблем (пов'язаних з політичним лідерством) також дається взнаки відсутність достатнього теоретичного обґрунтування. Поодинокими залишаються намагання дослідити такі важливі для розуміння змісту сучасного лідерства питання, як змістові складові здійснення політичного лідерства/керівництва; політичні процеси, які передували здобуттю незалежності України, зокрема у вищих ешелонах компартійної влади.

У політиці постійно відтворюються універсальні закономірності, засоби і методи, одні й ті само прийоми ієрархічного просування, становлення політичних лідерів. Не випадково досі (незважаючи на історичну відстань від середньовіччя) затребуваними є погляди Н. Макіавеллі щодо політики. Складові структури політичного процесу, співвідношення у політичному змісті економіки й моралі та інших реальних істотних проявів суспільного життя у виявах людської природи істотно не змінилися. Відбір осіб за відповідними критеріями, політична боротьба (як усередині окремих груп, так і між ними) впливають на закономірності цілеспрямування в українському суспільстві. Наявність спадковості в людському вимірі також не варто відкидати. Певні політичні діячі радянської доби досі залишаються впливовими суб'єктами в сучасних політичних процесах українського суспільства.

Нехтування накопиченим досвідом викликає у політичній верхівці ілюзію можливості почати написання суспільно-політичного життя з «tabula rasa». При цьому боротьба переважно ведеться за обстоювання та визнання пріоритету інтересів, прав і свобод політичної дії між окремими політичними групами вітчизняних можновладців. Традиційні для українського суспільства риси – поступливість, терплячість, витривалість, виражене прагнення до гармонії, надійності – сприймаються й оцінюються як апатія до політичного життя. З огляду на це стають зрозумілими конфронтаційність, взаємна непоступливість і маргінальність тих, хто веде політичну боротьбу під час «спокійного» розвитку.

Як наслідок, хронічна, перманентна незбалансованість у діях усіх гілок української влади. Кожна з них сприймається суспільством як сила, що нав'язує свої правила гри, свої уявлення про суспільний розвиток, свої моделі такого розвитку. В Україні поки що не розроблено не лише механізму, а й більш-менш дієвих засобів вчасного і цивілізованого впливу суспільства на уряд та парламент з метою здійснення плавних, органічних реформ і (тією чи іншою мірою), синхронного розв'язання соціальних проблем.

Політичний процес під час заміни у владі одних осіб іншими не здатен сам по собі до переродження. Тут діють системні чинники інституційного змісту. З них актуальними є три: зміна поколінь у політичній верхівці, стабілізація політичного й економічного життя, становлення громадянського суспільства в Україні. Як механізм політичне лідерство являє систему регулятивів діяльності політиків, яка забезпечує не тільки легальність дій, а й їх відповідність прийнятій у суспільстві системі духовних цінностей.

До функцій політичного лідерства можна віднести інтегративну, координаційну, прагматичну. Залежно від формалізованості функцій, їх змісту і характеру виконуваних завдань у механізмі політичного лідерства виокремлюють три блоки елементів. Перший – державний апарат управління і система врядування з відповідними регулятивами і розподілом функцій між різними органами влади. Через механізми цього ступеня політики різних рівнів одержують владні повноваження, тобто створюються умови для формальної номінації фактичного лідера. Тут складається свого роду нормативно-операційний кодекс (який містить стереотипи поведінки, способи дій, «цехову ідеологію» політичних функціонерів), а також формалізується діяльність політика з управління суспільством у межах існуючих інститутів. Зміст концепції або політичної програми лідера на цьому ступені не відіграє помітної ролі.

Другий блок складових механізму політичного лідерства являє собою систему неюридичних регулятивів діяльності політика (статут суспільної організації, партії релігійні приписи і т. ін.); він формується під впливом інтересів соціального прошарку, на який передусім спираються політики. Така система складається як стосунки між лідером і його «адресатом». Вони виникають під час реалізації лідерської програми (її зміст прямо впливає на характер цих відносин). Окрім того, на поведінку політика тут впливають погляди і переваги, стереотипи мислення і поведінки даного соціального прошарку.

Сукупність детермінант лідерства у третьому блоці визначається сутністю зв'язків двох складових: між лідером і рештою потенційних суб'єктів політичної дії. Якщо відношення лідер–»послідовники» конституюється у другому блоці, то відношення соціальний прошарок (зокрема й лідер)–суспільство загалом – у третьому блоці. Характер таких зв'язків безпосередньо визначається змістом лідерської концепції, оскільки вона не тільки відображає політичні інтереси конкретного прошарку, а й здійснює зворотну дію, формуючи їх.

Як механізм політичне лідерство/керівництво перебуває на першому соціальному рівні, тобто на рівні малої соціальної групи, яка інтегрована певними вузькогруповими політичними інтересами. Здебільшого вважають, що в малій групі лідер скеровує і спрямовує дії групи, яка, у свою чергу, висуває певні вимоги до особистості лідера. Тобто коли виявляється суб'єктна активність і самого лідера, і членів групи, які «висувають вимоги до лідера», доцільно говорити про лідерство, що за змістом є суб'єкт-суб'єктною дією. За умов прояву суб'єктної активності лише особистістю, тобто керівником групи, доцільно говорити про політичне керівництво, де група є об'єктом впливу, а взаємовідносини набувають характеру суб'єкт-об'єктної політичної дії.

Як спосіб вираження інтересів частини населення політичне лідерство існує на другому соціальному рівні, тобто на рівні політичних партій, рухів. На відміну від вузькогрупових інтересів, на цьому рівні особистість лідера є вираженням певної соціально-політичної позиції значної частини населення. Саме активність, тобто суб'єктність складових відносин між політичним лідером і частиною населення детермінує спосіб адекватного вираження інтересів частини населення, яка підтримує конкретного політика та його програму дій. Елементи політичного керівництва при цьому пригнічуються тотальним впливом настроїв великої групи (частини населення).

Як організація тип влади політичне лідерство/керівництво виявляється на третьому, найвищому, рівні. Коли політична дія лідерів/керівників поширюється на все суспільство або найбільшу його частину, за умови розподілу влад, соціального розшарування населення країни тощо. За таких обставин здійснення влади як головної складової політичного лідерства/керівництва (власне його результату) залежить і від об'єктивних, зовнішніх стосовно групи особливостей (їх становлять умови, динаміка здійснення політичних процесів, наявні інститути тощо), і суб'єктивних.

Функціонування інституції політичного лідерства – показник динамічності політичних відносин, високого рівня розвитку суспільства, його політичної системи. Виникнення політичного лідерства в такому значенні містить прерогативи сучасних демократичних держав, що відрізняються від авторитарних, особливо тоталітарних, держав порівняною легкістю й чисельністю процесів інституціалізації. Головна, вирішальна, передумова існування демократичного суспільства і водночас один із конкретних його проявів – наявність у ньому сталого самовідтворювального інституту політичного лідерства. Політичне лідерство набуває характеру перманентної організованої дії, упорядкованого процесу з певною структурою відносин, ієрархій влади різних рівнів. Створюється розгалужена система існування політичних лідерів різного рівня і масштабу. Місце та роль політичного лідера в Україні формулюється як «будь-який, незалежно від формального рангу, учасник політичного процесу, котрий прагне і здатен консолідувати зусилля оточуючих та активно впливати (в межах території міста, регіону, країни) на цей процес задля досягнення означених і висунутих цілей»9. Співпрацюючи і змагаючись один із одним, впливаючи один на одного, вони сприяють здійсненню контролю за діяльністю усіх владних інституцій (зокрема й вищих), залученню різноманітних груп суспільства до політичного процесу.

У такому контексті стає зрозумілою теоретична позиція, згідно з якою «політичне лідерство як практичний і теоретичний феномен опинилося в центрі нашого політичного життя і, відповідно, в центрі уваги політології лише з початком альтернативних виборів до рад усіх рівнів. Тому з цієї точки відліку і є сенс досліджувати проблему політичного лідерства, технологію формування сучасного лідера»10. Йдеться про політичне лідерство як інституцію влади. Справді, процес інституціоналізації політичного лідерства має початкову фазу. У вітчизняній теорії вивчення проблеми лідерства спрямовується на виявлення та встановлення залежності між явищем та інституцією лідерства (що, до речі, характерне і для американських ситуативних теорій лідерства), а також з'ясування взаємин із середовищем, у якому це лідерство здійснюється11. Таке спрямування ґрунтується на внутрішніх групових характеристиках – таких як цілі, завдання, функції, склад групи тощо. Тут переважно беруться до уваги об'єктивні зовнішні характеристики цього явища: час, обставини групових дій тощо.

Сьогодні в Україні формується загальнонаціональна система політичного лідерства, що має базуватися на набутому політичному (соціокультурному) досвіді усіх попередніх епох, кожна з яких збагатила вітчизняну політичну історію. Зміна змісту та функцій політичного лідерства/керівництва, його моделі визначається динамікою суспільних перетворень і конкретною історичною ситуацією. Подальший розвиток України (не лише в політичній сфері) багато в чому залежить від побудови адекватної системи політичного лідерства, яка на сучасному етапі відповідала б нагальним потребам українського суспільства.

Дослідження політичного лідерства/керівництва на ґрунті українських перетворень у перехідному стані від авторитаризму до демократії потребує вивчення участі у цих суспільно-політичних процесах різних політичних сил та готовності їх лідерів продукувати слідування демократичним і загальнолюдським цінностям. Варто наголосити, що накопичений досвід, і насамперед український, показує наявність суттєвих особливостей у становленні, формуванні і розвитку політичного лідерства як інституції громадянського суспільства у використанні механізмів політичного керівництва.

Структурування громадянського суспільства передбачає таку дію вітчизняних еліт, яка приверне на свій бік людей, що формують (за родом своїх занять і становищем у соціумі) суспільну думку. За умов плюралізму, конкуренції між різними політичними силами і може відбутися позитивний перелом нинішньої ситуації. Для цього необхідні демократичні процедури і влада народу у сенсі можливостей реального вибору своїх лідерів/керівників, які спроможні бути послідовними в обстоюванні тих позицій, завдяки яким вони виборювали довіру виборців.

Історичний досвід, зокрема України, свідчить, що політичне лідерство/керівництво є не лише впливовим чинником національного соціального та культурного розвитку, а й основою духовної безпеки людини й суспільства. Його можливості зберігати й утверджувати саме смислові координати державної системи, формувати сприйняття і образ держави у світі дають змогу розглядати політичне лідерство не лише як впливовий професійний і соціальний інститут, а й як ефективний інструмент внутрішньої і зовнішньої політики, важливу умову успішного розвитку української політичної нації.

Джерела

1 Див.: Траверсе О. О. Політичне лідерство і політичне керівництво в Україні як проблема історичної політології // Наукові записки /Зб. – Вип. 25. – К.: ІПіЕНД, 2004. – С. 80–91.; Траверсе О. О. Лідерство і еліти у процесі становлення української політичної нації // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй: Зб. ст. – К.: ТОВ УВПК «ЕксОб», 2006. – С. 299–306.
2 Видрін Д. Політика: історія, технологія, екзистенція. – К.: Либідь, 2001. – 432 с.
3 Шаповал Ю. І. Україна ХХ століття: особи та події в контексті важкої історії. – К.: Генеза, 2001.
4 Михальченко М. І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2004. – 488 с.
5 Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. / Редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін. – К.: Генеза, 2002. – 2003.
6 Обличчя влади: російська політична еліта. 1998–2000 рр. / За ред. О.Й. Гриневича і А.Ф. Гуцала. – К.: Наук. думка, 2002. – С. 11–15.
7 Такер Р. Сталин. Путь к власти. 1879–1929. История и личность. – М., 1990. – С. 21.
8 Дэнкен Жан-Мари. Политическая наука. – М., 1993. – С. 93
9 Видрін Д. Політика: історія, технологія, екзистенція. – К.: Либідь, 2001. – С. 212.
10 Там само – С. 213.
11 Татенко В. Лідери ХХІ / LIDER XXI. Соціально-психологічні студії. – К.: Видавн. дім «КОРПОРАЦІЯ», 2004. – 198 с.

Автор: Олег ТРАВЕРСЕ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Журнал Віче

Віче №19/2014 №19
жовтень 2014
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата