передплата Українською | In English

№11, червень 2016

«Прости їм, Господи, те, що вони творять»

У ЗМІ щодня з’являються критичні матеріали щодо судової системи загалом та конкретних суддів. Останніх звинувачують у відсутності професіоналізму, етики, свідомому порушенні вимог законів, а то й корупції. Судді відповідають на критику, наголошуючи: в результаті розгляду справ одна зі сторін завжди незадоволена, а огульна критика не приведе до розв’язання проблем. Судді також звертають увагу на те, що в апеляційному порядку оскаржується незначна частина рішень/вироків судів першої інстанції, в касаційному – ще менша, а в Європейському суді меншість заяв громадян України приймається до розгляду.
Утім, усі згодні: зміни потрібні. У країні начебто багато робиться, а заплановано ще більше для реформи судової системи. Напевно, витрачено мільйони гривень на проведення різних заходів, але віз, як то кажуть, і нині там. Пропозицій про створення ефективної системи правосуддя суспільство не має. Здається, особи, які пропонують різні способи й заходи, не намагаються повно та об’єктивно вивчити стан системи, вплив на неї об’єктивних і суб’єктивних чинників. А без встановлення точного діагнозу, погодьтеся, лікування лише погіршить стан здоров’я хворого.
Про те, що являє собою судова система, свідчитимуть факти, на підставі котрих будь-який громадянин дійде висновку: незнання, байдужість, безсторонність і свідоме нехтування законів є постійними в діяльності/ бездіяльності суддів.

Приклад перший

Вироком Київського райсуду м. Полтави від 23.06.2004 р.,­­ ­зміненим ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 25.08.2004 р. у справі № 03210430, громадянина Б. засуджено за скоєння злочину й задоволено цивільні позови. Потерпілі отримали виконавчі листи й подали їх до ДВС для отримання коштів. До інформаційного центру Б. внесений як такий, що скоїв злочин.

Разом з тим на вирок від 23.06.2004 р. та ухвалу апеляційного суду від 25.08.2004 р. подано касацію.

У період між 25.08.2004 р. та днем розгляду касації, а саме 08.09.2005 р., постановою Київського райсуду «Б. звільнено від покарання, призначеного вироком апеляційного суду Полтавської області від 25.08.2004 р. у зв’язку із закінченням іспитового строку».

Хоча Б. звільнили від покарання, але 13.10.2004 р. касація, подана на вирок від 23.06.2004 р. та ухвалу від 25.08.2004 р., задоволена. Ухвала суду від 25.08.2004 р. скасована, справу направили для нового/повторного розгляду апеляцій. Тобто вирок з 13.10.2005 р. не набував юридичної сили, проте ДВС стягла кошти, а в інформаційному центрі Б. значився як злочинець.

03.05.2006 р. (після відбуття вироку минуло 8 місяців) колегія Апеляційного суду Полтавської області вдруге розглянула апеляції на вирок від 23.06.2004 р. та винесла чергову (другу, повторну) ухвалу, якою вирок, що раніше відбуто, змінили в частині кримінальної відповідальності. Тож вирок з 03.05.2006 р. знову/ повторно набув чинності. Потерпілі знову отримали виконавчі листи й повторно подали їх до ДВС. Засудженого Б. повторно внесено до інформаційного центру як такого, що скоїв черговий злочин.

Обурений на повторне засудження Б. подав касацію, й ухвалою Верховного Суду від 03.07.2007 р. її було задоволено: ухвалу від 03.05.2006 р. скасовано, а справу направлено на новий апеляційний розгляд. Тобто вирок від 23.06.2003 р. удруге не набув чинності, але Б. значився в інформаційному центрі як такий, що скоїв два злочини й щодо нього було два виконавчі провадження

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 12.09.2007 р. (після відбуття першого вироку/покарання минуло 33 місяці, а другого – 6 місяців) апеляцію Б. на вирок від 23.06.2004 р. було задоволено. Вирок, який двічі відбуто, скасовано, справу направлено на додаткове розслідування. Проте в інформаційному центрі Б. усе ще значиться як такий, що засуджений за скоєння двох злочинів.

Утім, судді у своїй роботі мали б керуватися вимогами ст. 61 Конституції й ст. 4 Протоколу 7 Європейської конвенції, згідно з якими ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Після додаткового розслідування справу направили до суду, й вироком Київського райсуду м. Полтави від 30.10.2009 р. Б. визнали винним та втретє за одні й ті самі дії засудили до 2 років 6 місяців обмеження волі й втретє задовольнили позовні заяви.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 12.05.2010 р. вирок змінено: збільшено розмір стягнення в інтересах потерпілих. Позивачі втретє отримали виконавчі листи й подали їх до ДВС. До того ж як суд першої інстанції, так і колегія апеляційного суду не повідомили Б. про день і час розгляду апеляційних скарг. Крім того, суд першої інстанції не направив Б. копію ухвали від 12.05.2010 р. Тому Б. здогадався, що вирок набрав законної сили лише після отримання повідомлення ДВС про необхідність виплатити кошти. Тож строк на подання касації було втрачено з вини суддів.

Б. вимушений був звернутися з проханням поновити строк. Проте 16.06.2011 р. Київський райсуд йому відмовив. Не прислухалася 27.09.2011 р. до доводів Б. й колегія апеляційного суду. Однак 31.05.2012 р. касація Б. була задоволена. Підставою для цього колегія ВССУ вважала те, що «адреса отримувача в супровідному листі не зазначена». Саме на цій обставині наголошував Б. у районному та апеляційному судах. Тобто листи направлялися «на деревню дедушке». Такий факт проігнорували четверо суддів у залі засідань. За якою ж адресою пошта могла доставити листа, якщо адреса відсутня? Тож логіку суддів, у тому числі апеляційного суду, зрозуміти неможливо. Вони, на думку Б., керувалися чим завгодно, але не законом і фактами.

На підставі ухвали ВССУ від 31.05.2012р. Київський райсуд м. Полтави 07.08.2012 р. поновив строк на подання касації на вирок від 30.10.2009 р. та ухвалу від 12.05.2010 р.

Проте й після цього Київський райсуд продовжив діяти всупереч вимогам КПК і тим самим порушувати права громадянина Б. Суд протягом 22 місяців не направляв касаційної скарги до ВССУ. Тому Б. вимушений був написати кілька десятків скарг, щоб суд діяв відповідно до вимог закону. Саме з огляду на його активну позицію касація була направлена, прийнята й задоволена.

Будь­якої відповідальності за незаконне затягування (за незаконні дії і бездіяльність) судді не понесли.

02.12.2014 р. ВССУ розглянув касацію й скасував ухвалу апеляційного суду від 12.05.2010 р. Справу повернули до суду для розгляду апеляцій на вирок від 30.10.2009 р. Тобто вирок знову (втретє) не набрав чинності. Проте з Б. стягли кошти за цивільними позовами, у тому числі в інтересах особи, яка не була потерпілою!

17.02.2015 р. колегія Апеляційного суду Полтавської області нарешті (більш як через чотири роки після оголошення вироку) розглянула апеляцію Б. на вирок від 30.10.2009 р. та змінила його: скасувала вирок у частині притягнення засудженого до цивільної відповідальності й направила справу в цій частині на новий розгляд. Підставою для такого рішення було те, що цивільні позови не були предметом розгляду в суді першої інстанції під час розгляду справи 2009 року.

Повідомимо читачів: на вирок від 30.10.2009 р. та ухвалу від 17.02.2015 р. було подано касацію, яка з різних причин поверталася без розгляду.

Тому Б. вимушений був подати разом зі скаргою заяву про поновлення строку. Однак Київський райсуд направив заяву до ВССУ. Звідти вона повернулася заявникові з роз’ясненням: питання поновлення строку вирішується судом першої інстанції.

Тому Б. вимушений був знову звернутися до Київського райсуду з проханням поновити строк. Пороте суд і цього разу порушив вимоги КПК: не викликаючи учасників процесу, виніс постанову, зазначивши, що «заява не підлягає розгляду». А щоб позбавити Б. ілюзій, написав: «Постанова оскарженню не підлягає».

Незважаючи на заборону, Б. подав апеляцію, яка 22.12.2015 року була задоволена. Підстава для цього така: суд першої інстанції виніс постанову щодо заяви без повідомлення сторін і фактично без судового розгляду. Крім того, суд прийняв рішення, не передбачене КПК.

Заява про поновлення строку повернулася тому ж судді, який допустив два попередні порушення закону. Тож результат розгляду був очікуваний. Строк не поновили. На постанову про відмову у поновленні строку було подано апеляцію, яка ухвалою від 21.04.2016 р. задоволена. Постанову скасовано, клопотання про поновлення строку втретє направлено до Київського райсуду для розгляду.

Проте вже нині маємо такі факти: розгляд кримінальної справи триває в судах 12 років, напевно, й у 2016­му не завершиться.

За одну й ту саму начебто скоєну дію Б. як злочинець чотири рази внесений до інформаційного центру МВС.

Вирок щодо Б. чотири рази набирав чинності.

У справі було скасовано: чотири ухвали апеляційного суду; один вирок –повністю, другий – частково.

Автор цих рядків не критикує суддів щодо вказаних фактів. Проте особи, ознайомлені з вказаними обставинами, мають такі запитання: чим/ким керувався суддя Київського райсуду, 30.10.2009 р. задовольняючи позови, які не були предметом розгляду? Він же виніс неправосудне, незаконне рішення! Чим керувалися троє суддів апеляційного суду, вивчаючи/перевіряючи 12.05.2010 р. справу, якщо проігнорували вказаний факт? Адже на нього прямо вказував Б. в апеляції! Достатньо було перевірити журнал судового засідання, щоб переконатися в зазначеному. Як міг суддя райсуду, а потім троє суддів апеляційного суду проігнорувати докази Б. у тій частині, що одна з осіб, в інтересах якої стягнено кошти, не є потерпілою? Тобто судді стягли кошти в інтересах сторонньої особи! При цьому троє суддів апеляційного суду не лише погодилися з тим, що позов сторонньої особи прийнято і задоволено, а й значно збільшили розмір стягнення! Як такі дії суддів можна зрозуміти? Яка реформа змусить суддів читати документи й перевіряти їх на підставі поданих доказів? Яку кваліфікацію мають судді, що допустили згадані порушення? Яка має бути відповідальність у суддів за скоєне? Хто повинен ініціювати процес притягнення суддів до відповідальності? Адже необхідно керуватися тим, що саме відсутність відповідальності призводить до згаданих та інших порушень. Чому судді з власної кишені не компенсують Б. кошти, які незаконно з нього стягнено ?

Тобто запитань безліч. Але ж вони залишаються без відповідей. Чому б суддям – як причетним до справи, так і всім іншим – не надати Б. консультацію чи хоча б не висловити свою думку щодо допущених судами порушень?

Крім іншого, здійснюючи протягом 12 років свій захист, Б. мав певні матеріальні, інтелектуальні витрати, зазнавав моральних страждань. Він і сьогодні не має певності в законному і справедливому остаточному вирішенні справи. Є очевидним: якщо Україна має намір стати правовою державою, то повинна відшкодувати / компенсувати Б. витрати і страждання.

Припускаю, що судді, ознайомившись із викладеними фактами, зауважать: це єдиний/ поодинокий випадок. Тому наведімо інші докази.

Приклад другий

19.06.2014 р. громадяни Д. у порядку КАС звернулися до Решетилівського райсуду з проханням визнати бездіяльність селищної ради протиправною. Було порушено справу № 546/735,14­а. Згідно зі ст. 122 КАС суд був зобов’язаний завершити розгляд справи протягом одного місяця. Проте закон у Решетилівському райсуді не діє.

Тільки через 11 місяців, 14.05.2015 р., суд виніс ухвалу, якою залишив позов без розгляду.

Правову оцінку ухвалі дав Харківський апеляційний адмінсуд, який 14.07.2015 р., скасовуючи її, зазначив: суд першої інстанції не встановив, з якого моменту обчислюється строк звернення до суду. Крім того, суд першої інстанції помилково послався на розгляд цивільної справи між тими ж сторонами як на підставу для закриття.

Тобто апеляційний суд констатував свідоме чи несвідоме порушення судом першої інстанції вимог КАС.

Справу в Решетилівці прийняв той самий суддя, який слухав її раніше.

18.12.2015 р. він виніс чергову ухвалу, котрою закрив провадження у справі у зв’язку з неявкою позивачів.

Правову оцінку ухвалі від 03.02.2016 р. знову дав Харківський апеляційний адмінсуд, який, скасовуючи її, зазначив: 30.11.2015 р. (тобто за 19 днів до 18.12.2015 р.) позивачі зареєстрували заяву, повідомивши про розгляд справи без їхньої участі. Заява була пов’язана з тим, що протягом 16 місяців Решетилівський селищний голова чи представник ради жодного разу не з’явилися до суду й не надали заперечення чи пояснення. Суд використовував це як підставу для постійного перенесення засідання. Позивачі втратили віру в суд і прохали розглянути справу на підставі поданих документів.

Разом з тим 03.02.2015 р. спеціально для суддів Решетилівського райсуду апеляційний суд наголосив на обов’язковості дотримання ними вимог ст. 122 КАС та п. 1 ст. 6 Європейської конвенції. Адже з часу реєстрації позову минуло 600 днів замість відведених законом 31.

Оскільки справа повернулася до Решетилівського райсуду, то в ньому не знайшли нічого кращого, як відправити її до Новосанжарського райсуду. Тож процес знущання над позивачами триватиме.

Щоб пояснити суддям наявність достатніх підстав у пересічних платників податків для критичної, негативної оцінки діяльності суддів, наведімо третій приклад.

Приклад третій

У травні 2015 року кільком мешканцям Решетилівки відключили електрику. Причому боргів перед постачальником – ТОВ за спожиту електрику особи не мали. Отже, це є свавілля. Місцевий багатій саме в такий спосіб показав мешканцям і селищній, районній та обласній владі, що закон в Україні писаний не для нього. Представники влади проігнорували скарги громадян, «витерли соплі» й зробили вигляд, що нічого не сталося. Ну жили ж люди тисячі років без електрики, то поживуть іще. Живуть без електрики в зоні АТО, то поживуть і в Решетилівці. Тому жодних заходів для поновлення постачання електрики не вжили. А селищний голова на запит Уповноваженого з прав людини відповів, що про відключення йому невідомо.

Тому в липні 2015 року мешканці звернулися до Решетилівського райсуду з позовом «Про захист прав споживачів» (справа № 546/679/15­ц). Здавалося б, справа мала б вирішитися за одне засідання, а позов ще у серпні 2015 року повинні були б задовольнити. Проте суд виявив неабиякі інтелектуальні здібності, щоб переносити засідання, зупиняти розгляд чи визнавати позов неподаним. Лише завдяки ухвалі Апеляційного суду Полтавської області від 08.02.2016 р. справу повернули для прийняття. Її прийняв той­таки суддя, який виносив попередні ухвали. Справа слухається й донині, електрику відповідач не підключив. От вам і захист прав позивачів. От вам і розумний строк, протягом якого має бути вирішена справа.

Тож постає запитання: про який авторитет суддів може йтися?! Пересічний громадянин бажає знати: чого не вистачає суддям – приміщень? комп’ютерів? паперу? часу для відпусток? чи чогось іншого?

Звичайно, наведені приклади свідчать, що є чимало громадян, задоволених діями або бездіяльністю суддів. Наприклад, це особа, яка не була потерпілою, але в її інтересах суд стягнув чималу суму коштів. Це селищний голова, котрий жодного разу не з’явився на засідання суду, але останній діяв у його інтересах. Це ТОВ, що відключило електрику споживачам.

Однак пересічний громадянин має запитання: якщо суд діє в інтересах вказаних осіб, то навіщо він узагалі? У Полтавській області зареєстровано більш як тисячу адвокатів. Кожен із них наведе щонайменше три, а то й більше аналогічних кричущих прикладів. Тож можна не дивуватися, коли кажуть, що авторитет судової системи дорівнює нулю. А кількість апеляцій і касацій свідчить скоріше про недовіру до суду, ніж про обґрунтованість і справедливість рішень, вироків судів першої інстанції.

Для «перезавантаження» судової системи в Україні, вважаю, насамперед треба встановити відповідальність суддів за прийняття неправосудних, незаконних рішень. Кожен суддя, звісно, має право на помилку, та якщо ці «помилки» раз у раз повторюються, а прийняті ним рішення постійно скасовують суди вищих інстанцій, то, на мою думку, його треба звільняти з посади навіть у тому разі, коли не доведений злий умисел і не було кримінального провадження та вироку. Зрозуміло, за такої умови має бути ґрунтовне й незалежне розслідування за участю фахівців у галузі права (однак не лише суддів, які зазвичай виявляють надмірну «корпоративну солідарність» та зайву поблажливість до колеги). Найбільше шкодить і, власне, «добиває» цю систему саме безкарність суддів. Як її позбутися, гадаю, підкаже міжнародний досвід, скажімо, тієї ж Грузії та інших країн, що теж мали «перехідний період» від засилля «телефонно­грошового» права до справедливого правосуддя.

Крім того, пропонуються такі заходи.

Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС) повинна мати реєстр усіх суддів України.

При ВККС створюється технічний відділ з 3­4 осіб. У разі винесення апеляційним чи касаційним судом рішення чи ухвали, якими скасовується чи змінюється рішення чи ухвала суду першої чи апеляційної інстанції, такий документ в електронному вигляді протягом 3 днів направляється до ВККС. Працівник технічного відділу переносить текст документа у графу прізвища судді/ суддів, рішення чи ухвала яких скасовані.

При ВККС діє громадська рада (25 осіб; один представник від кожної області), кожен член якої має право знайомитися з отриманими документами та ініціювати перед ВККС притягнення судді до відповідальності. Отже, протягом 6–12 місяців можна буде достовірно встановити, у кого із суддів найбільша кількість скасованих рішень чи ухвал, а також виявити найгрубіші та очевидні (можна припустити, свідомі) помилки тих суддів, які хоч і мають незначну кількість скасованих рішень, проте виявили очевидне порушення вимог матеріального чи процесуального права.

Наприклад, у першому з наведених вище випадків судді мали б пояснити членам ВККС, на якій підставі вони задовольнили позов, що не був предметом розгляду, й задовольнили позов особи, яка не була потерпілою. В іншому випадку суддя мав би пояснити, чому він проігнорував заяву позивачів про розгляд справи за їхньої відсутності та не виконав вимоги КАС про розгляд позову протягом одного місяця.

Можна обґрунтовано припустити, що такий контроль позитивно вплинув би на діяльність суддів. Але ця та інші конкретні пропозиції адвокатів свідомо ігноруються. Бо, на жаль, народні депутати й президенти воліють мати «ручний» суд.

Судова гілка влади повинна стати «прозорішою» та відкритішою для журналістів і громадськості. Сьогодні при судах створюються прес­служби, але вони зазвичай «відсилають» журналістів до реєстру судових рішень. Хоча для того, щоб проаналізувати механізм прийняття того чи іншого рішення, оцінити аргументи сторін, вочевидь недостатньо ознайомитися з викладом у реєстрі. Тим паче сьогодні, коли судове розслідування може тривати місяцями й просто неможливо фізично бути присутнім на всіх засіданнях. При цьому судді не дозволяють журналістові ознайомитися з матеріалами справи навіть після оголошення рішення чи вироку, посилаючись на конфіденційність інформації та необхідність захищати персональні дані сторін: мовляв, матеріали для ознайомлення можемо дати лише безпосереднім учасникам процесу. Хоча, скажімо, відомий журналіст, а нині й народний депутат Сергій Лещенко розповідав, як в американському суді йому буквально за лічені хвилини принесли всі папки «справи Лазаренка», з яких він міг зробити ще й копії.

Як на мене, такі матеріали (крім, звісно, цілком таємних і тих, які містять подробиці стану здоров`я та інтимних сторін життя людини) треба відкрити, принаймні для журналістів. Адже вони знають про відповідальність за оприлюднення неправдивої чи іншої «сумнівної» інформації, що завдає реальної шкоди фігурантам судових справ. Зрештою, на працівників ЗМІ за поширення такої інформації подавали, подають і подаватимуть до суду. Та коли під надуманим приводом захисту від можливих зловживань журналістів геть позбавляють права знайомитися з необхідною для підготовки публікацій чи сюжетів інформацією, це якраз і не дає змоги вивести судову систему «з тіні».

 

Автор:

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Передплата

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Тупнула ніжкою Вікторія Сюмар: Не кажіть про „Віче”, бо буде скандал. Ср, 28 грудня 2016

Усіх застерігає Вікторія Сюмар Ср, 28 грудня 2016

Шлях до нації: словенська модель постсоціалістичного суспільного розвитку Ср, 28 грудня 2016

Привітання Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Сергія Власенка та членів Комітету з Днем місцевого самоврядування Вт, 13 грудня 2016

ВИЇЗНИЙ СЕМІНАР-ТРЕНІНГ «ІНТЕРНЕТНІ ЗМІ: специфіка, контент, просування. Чт, 08 грудня 2016

Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...» Пн, 14 листопада 2016

Пр деякі попередні оцінки діяльності Адміністрації Президента США Д.Трампа Пн, 14 листопада 2016

Луганське обласне телебачення веде репортаж з Сєверодонецька… Наталя Дніпренко та Андрій Куликов під егідою Укртелерадіопресінституту провели лекції та майстер-класи для місцевих журналістів Пт, 04 листопада 2016

М18 – це активна молодь Вт, 01 листопада 2016

Міжнародна наукова конференція «Історичні та стратегічні імперативи модернізації провідних і транзитивних країн світу» Нд, 30 жовтня 2016